Не війни обличчя в жінки, а весни…



Не війни обличчя в жінки, а весни…

 

Покликання чи поклик серця? Життя, яке в кожного своє, а може доля, яка з тисячі стежин, того ж таки життя виведе на шлях правди. Чи легко буде йти таким шляхом? Зрозуміти ці істини можна лише тоді, коли відчуєш, проживеш, перейдеш… Чотири жінки, особистої долі кожної з яких торкнулася війна, і відчули, і прожили, а головне — не зупинилися та йдуть далі, надавши можливість зрозуміти, чи є бодай щось спільне між жінкою та війною…

 

Шлях, обраний фельдшером Ольгою Мартиновою та санінструктором Людмилою Забродіною з 92-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України, рівним ніяк не назвеш, але щиро, інколи — із серйозністю, а часом — з дивовижною легкістю, вони розповіли про своє військове життя.

Об’єднала цих двох різних, як зовнішньо, так і за характером, жінок ще дитяча мрія — стати військовослужбовцями, але для здійснення мрії, спочатку кожній потрібно було поєднати своє життя з медициною. На сьогодні Ольга Олександрівна уклала контракт на три роки і проходить службу в бригаді від квітня 2017 року, а Людмила Іванівна має вже на рік більше досвіду, хоча обидві по закінченні навчання були направлені на службу в зону АТО.

Запитання про першого пораненого сприймають з особливою серйозністю, кажуть, що коли бачили поранених, то відразу забували про себе, страх переходив у адреналін, і основним завданням було надати допомогу, й тільки коли все завершувалося, давали вже волю емоціям.

Про наболіле питання — ставлення чоловіків до жінок в армії — відповідають чітко та по-військовому.

Л.З.: Мов до мами ставляться. Комусь треба пораду дати, а когось просто пожаліти. Я ж у хлопців одна, то вони і бронежилет принесуть, і прикриють у разі чого. Вони реально мої діти, адже їм по двадцять років. Взагалі, такої дискримінації, мовляв, «жінко, відійди звідси!» немає.

О.М.: Солдати кажуть, що я гарна, але ж вони не можуть дивитися на мене як на жінку, бо я їхня побратимка (посміхається). З усіма перебуваю в хороших, дружніх стосунках. Взаємодопомога обов’язково присутня, кожен з них звертає увагу, щоб важкого не носила, оскільки всі розуміють, що я все ж таки жінка.


А от жіночого спілкуванням в армії ще й як бракує. Зізнаються, що інколи так хочеться просто по-жіночому поспілкуватися. Зазначають, що сила жінки на війні в мудрості та інтуїції, тому й не дивно, що для військових вони перші психологи, адже часто до медиків приходять не за ліками, а за порадою — як позбутися інколи ще сильнішого, ніж фізичний, душевного болю.

Залишатися доглянутою з розкішним волоссям та свіженьким манікюром під час проходження служби в зоні АТО або проведення навчань практично неможливо, тож для зручності змушені були обстригти волосся, але жодна не жалкує, головне, що зручно. Наголошують також на військовій дисципліні, яка виховує жінку та загартовує її характер. Можливо тому, коли приїжджають на мирну територію, до своїх домівок, то з цивільними подругами і друзями не виникає того спілкування, яке було раніше. Для них стає головним побачити найрідніших людей, а через тиждень уже починають сумувати за армією. Тож, переконуєшся, що у їхньому випадку між медициною та військовою службою можна поставити знак «дорівнює».

Л.З.: Це вже невід’ємно одне від одного. Бронежилети так само носимо, бо я розумію, що моє життя цінне, і якщо мене виб’ють зі строю, то хто ж солдатам допоможе.

О.М.: Згадую, як на навчаннях стріляли, і вже почала сумніватися чи я взагалі медик?

Обидві жінки вірять в закономірності долі, а завдяки проходженню військової служби в зоні АТО навчилися цінувати кожен момент життя. Люблять жартувати та чути на свою адресу компліменти, а ще знаходять гармонію у хобі. Для Людмили Іванівни таким захопленням є кулінарія. Показує фото тортів, які дійсно не відрізнити від куплених. Хлопці з її роти часом жартують: «Не покидай нас, адже в тебе таке класне хобі». А от Ольга Олександрівна захоплюється фотографією, жінці дуже подобається робити знімки природи.

Мрія Ольги Мартинової та Людмили Забродіної здійснилася — вони стали військовослужбовцями, але тепер душа переповнюється щемом, бо хочеться, щоб війна швидше закінчилася та солдатів не вбивали. Вони вірять у перемогу, але переконливо говорять, що коли вона настане, то армію не покинуть, бо прикипіли душею та відчувають свою потрібність. А ще мають унікальні життєві девізи, так співзвучні з військовою службою.

Л.З.: Згораючи сам дай життя іншим.

О.М.: Щоб було все 4-5-0 (прим. — все буде добре).

Молодість — це не завжди відсутність досвіду та юнацький максималізм. За цим етапом, який присутній у житті кожної людини, інколи стоїть сміливість, амбіційність та мудрість. Це почуття не покидало під час розмови зі старшим солдатом, курсантом гуманітарного факультету Академії Національної гвардії України Любов’ю Самбурською. Вже скоро добігають кінця три роки її контракту, в академії вона навчається другий рік, але на відміну від більшості курсантів, дівчина не на словах знає, що таке війна, адже з 18 років побачила та відчула на собі її зловісний подих. Вона загартувалася як фізично, так і морально, але чи варта молодість такого досвіду?

Цікаво, що в дитинстві Люба навіть не замислювалася над тим, що її життя буде пов’язано з військовою сферою. Коли після закінчення технікуму отримала пропозицію служби за контрактом, то швидко співставила всі «за» і «проти» та враховуючи бажання змінити своє життя вирішила спробувати. В 2016 році проходила службу в зоні АТО. Основою та підтримкою для молодої дівчини тоді було усвідомлення того, що необхідно переборювати свої страхи та йти далі. У військовій частині всі розуміли, що вона нова людина в цій сфері, тому всіляко підтримували, але ставилися як до солдата.

Стосовно навчання в академії, зазначає, що з 29 курсантів — 11 проходять військову службу за контрактом. Від перших днів навчання в академії дівчина помітила, що все відбувається більш дисципліновано, аніж під час АТО, але ні про що не шкодує, тому що до вступу була ознайомлена з порядком несення військової служби, навіть те, що стройовим кроком могла ходити, вже було плюсом. Тож, старалася підтримувати та допомагати іншим дівчатам, яким було ще важче, адже прийшли після школи.

Любов Самбурська вважає правильним кроком підписання наказу про гендерну рівність під час несення військової служби, а от з обов’язковою військовою службою жінок не згодна.

— Не вважаю, що це потрібно. Наприклад, я захотіла змінити щось у своєму житті, тому підписала контракт, а потім вирішила здобути нові знання у військовій сфері, тому й вступила на навчання до академії, але ніхто мене до цього не зобов’язував. А от у чоловіків трішки інша ситуація, адже військова служба — це їхній обов’язок, і думаю, що так повинно бути.

Риси, які викарбувалися в АТО, зробили Любов більш досвідченою, цілеспрямованою та загартували характер. Дівчина переконана, що вони стануть у пригоді для подальшої служби, але не потрібно пов’язувати роботу й те, що перебуває за її межами.

— За сталевим характером завжди стоїть тендітна жінка, тому не треба про це забувати, якою б небезпечною та важкою не була її робота. Сила жінки в тому, щоб не показати свої слабкі сторони тому, хто цим зможе скористатися.

Зараз Любов Самбурська повністю віддана навчанню. Захоплюється вивченням французької мови. У дівчини помітно горять очі, коли розповідає про свою заповітну мрію — поїхати на навчання до французької школи жандармерії за програмою обміну курсантами та в майбутньому стати перекладачем-синхроністом з французької мови. Вона цінує кожен день та намагається відшукати гармонію в усьому, що її оточує, адже так, крок за кроком іде до вимріяного майбутнього. А ще, бажає озирнутися наприкінці життя і зрозуміти, що прожила його недаремно та головне — достойно.

Прояви співчуття, турботи, співпереживання присутні в більшості людей, але кожен проявляє їх по-різному. Хтось словами, а хтось вчинками. Саме до когорти останніх належать ті люди, про яких часто чуємо сьогодні та яким завдячуємо допомогою та підтримкою. Чи повірила б приватний підприємець Ірина Базарова, яка входить до Міжнародного фонду — волонтерської групи «Слов’яни», що вона перейматиметься порятунком сотень людських життів? Наврядче, але доля внесла свої корективи, і вже четвертий рік «Слов’яни» займаються евакуацією населення з тимчасово окупованих територій.

Сама Ірина родом із Краматорська, тож як ніхто розуміє всю складність ситуації. Коли 2014 року на непідконтрольні території заїхали їхні перші автомобільні колони, то Ірині з її колегами-волонтерами стало зрозуміло, що люди залишилися сам на сам зі своєю бідою і їх потрібно рятувати, бо інакше вони просто стануть «гарматним м’ясом». На їхньому рахунку низка евакуацій, зокрема і славнозвісна Дебальцівська 2015 року, саме тоді їхньої допомоги попросили МНСники. На сьогодні «Слов’яни» є єдиною командою, що проїжджає всі блок-пости, які підконтрольні та не підконтрольні України.

Попри все, Ірина не вважає війну жіночою справою, хоча переконана, що вона дуже дисциплінує жінку.

Основна задача жінки на війні допомогти та врятувати, а не стріляти та вбивати. Твої дії повинні бути такими, щоб уся команда розуміла, що ми робимо та куди їдемо. Це дуже важливо, тому що за весь період як масових, так і окремих евакуацій ми нікого не втратили, у нас ніхто не постраждав, не був поранений, ні разу не потрапили під прицільний обстріл та всі залишилися живими.

Ірина зауважує, що роль жінки-волонтера є дуже важливою під час евакуації, адже для людини, яка перебуває в паніці, розпачу та страху, жіноче слово є кращим заспокійливим. Крім того, чоловіки більш агресивні й коли на блок-постах зустрічаються між собою, то починається конкуренція хто головніший! А жінка, навпаки, може спокійно домовитися.

Був випадок, коли ми виїжджали колоною з Первомайська, але почався обстріл. У нас в команді була Вікторія, яка разом з водієм, ризикуючи життям, поїхала до хлопців, що стояли на бойових позиціях, і почала просити, мовляв, будь-ласка, ми зараз веземо людей, ми розуміємо, що у вас бойове завдання, але чи можете хвилин п’ятнадцять не стріляти.

Основними рисами характеру для жінки-волонтера, на переконання Ірини, є гостре відчуття справедливості, бажання навести лад та доброта.

— Майже всі волонтери мають дітей, а тому діти часто можуть почути: «Почекайте, мама скоро буде!» Сім’ї в цьому плані дещо постраждали, адже час перерозподіляється по-іншому, спасибі рідним, які розуміють мене та підтримують це дуже важливо для волонтера.

Остання евакуація за участі «Слов’ян» відбувалася у травні минулого року. Попри все, у волонтерів багато інших напрямів діяльності та проектів. По-перше це захист інтересів переселенців у судах. Працює програма «Крок до життя», де надається допомога дівчині інваліду-візочниці з транспортуванням до школи. Волонтери активно залучаються й до допомоги в лікуванні тяжкохворих. Запровадили програму «Подаруй надію іншому», де готували подарунки для дітей з проблемних родин, сиротам та напівсиротам до Нового року. Також волонтери є співпартнерами Міжнародного медичного фонду в рамках благодійної програми «Лінія життя» та утримують модуль швидкої допомоги на контрольно-пропускному пункті «Станиця-Луганська».

Багато хто не витримує та покидає волонтерство, інколи такі думки виникають і в Ірини, але вона відразу запитує в себе, а хто, як не я? І, розібравшися з емоціями, прямує далі. Де ж на все вона бере сили? Ніяких секретів, а просто спілкування з природою це найкращий з методів самовідновлення. Надихають жінку також гори. Ірина вже відвідала Непал, Бутан, Індію (Верхні Гімалаї), Шрі-Ланку. Гармонії додає й вишивка, якою активно займалася ще до війни.

Чи буде вона займатися волонтерством після перемоги над ворогом? Звісно, що буде, але в будь-якому випадку це буде щось мирне, пов’язане з розвитком дітей, створенням культурних або спортивних програм. По-іншому просто не може бути, бо життєве кредо Ірини Базарової: «Роби сам, і до тебе підтягнуться люди».

 

У своїй культовій книзі «У війни не жіноче обличчя» білоруська письменниця та нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич, за допомогою слова показала мільйонам читачів, що відчували жінки потрапивши до самого пекельного жерла війни 1941-1945 років. Часи змінюються, але незмінним залишається людське серце, а особливо — жіноче. І якщо воно прагне допомогти, то його вже ніщо не зупинить. Жінка з серцем, переповненим любов’ю та хоробрістю, йтиме долаючи увесь жах, біль та несправедливість війни. Йтиме впевненими кроками, з весною під руку, торуючи шлях до перемоги…

 

Альона Руденко

Оставить комментарий




ФИО *
Контактные телефоны
Текст сообщения *
Ваш e-mail *
captcha

Поля, отмеченные *, являются обязательными для заполнения